П’ять розривів ринку праці: що ми бачимо в роботі з роботодавцями й людьми Харківщини
Прифронтовий контекст змінює вимоги і роботодавців, і працівників: важливими стають не лише професія та зарплата, а й безпека, формат роботи, можливість доїхати до робочого місця, житло та бронювання. У своїй роботі ми бачимо, як ці фактори накладаються один на одного й формують значно складнішу картину, ніж просто «є вакансії» або «немає людей».
Наша діяльність значною мірою складається з розмов: із роботодавцями, ВПО та ветеранами, викладачами коледжів, керівниками громад.
Тому ми дивимося на цю проблему не лише через призму звітів і статистики, а й через рішення роботодавців, реалізовані проєкти та долі конкретних людей у прифронтовій Харківщині, де все відчувається гостріше.
Наприкінці червня на Єдиному порталі вакансій налічувалося близько 235 тисяч відкритих позицій, а офіційний статус безробітного мали лише 93 тисячі людей. Але ділити ці цифри одну на одну й робити висновок «роботи вистачає всім» було б помилкою: портал агрегує оголошення з різних джерел, а офіційний реєстр не охоплює всіх, хто насправді шукає роботу.
У травні 69% опитаних промислових підприємств повідомили, що нестача працівників заважає їм працювати. Це найвищий показник за чотири роки проведення подібних опитувань.
Найбільше вакансій сконцентровано в Києві, тоді як найбільше зареєстрованих шукачів роботи – у Харківській, Дніпропетровській та Одеській областях. Навесні в Лозовій на Харківщині на одну вакансію в службі зайнятості претендували 19 людей. У Києві ситуація протилежна: вакансій значно більше, ніж охочих їх обійняти.
Роботодавці кажуть, що людей немає. Люди кажуть, що нормальної роботи немає. Найдивніше, що обидві сторони переважно мають рацію.
так голова УБА Олексій Курцев формулює суть цього парадоксу.
У своїй роботі ми навчилися розглядати цей парадокс не як одну проблему, а як п’ять окремих розривів, які накладаються один на одного:
01
між людиною і затребуваною професією – ринку потрібні робітничі спеціальності, а досвід більшості шукачів інший;
02
між місцем, де є люди, і місцем, де є робота – Київ і Лозова живуть у різних реальностях ринку праці;
03
між вакансією і прийнятною вакансією – робота існує, але не проходить перевірку зарплатою, графіком, безпекою чи дорогою до неї;
04
між дипломом і робочим місцем – навчання надто часто закінчується сертифікатом, а не працевлаштуванням;
05
між працевлаштуванням і утриманням – людина виходить на роботу, але чи залишається вона там через пів року, майже ніхто не вимірює.
Людині може бракувати потрібної професії, відповідна вакансія може бути в іншому місті, умови роботи – не відповідати її можливостям, а навчання, яке могло б допомогти, не гарантувати переходу до реального робочого місця.
Навіть працевлаштування не означає, що проблему вирішено: важливо, чи залишиться людина на цій роботі.
У нашій практиці ми регулярно бачимо вакансії, де сама сума вже не є проблемою.
Один із показових прикладів – вакансія маляра із зарплатою 50 тисяч гривень на місяць при середній пропозиції за цією професією в Харківській області лише 18 497 гривень, за даними служби зайнятості. Пропозиція у 2,7 раза вища за середню – і вакансія все одно залишається незаповненою.
Та сама історія з бригадою лицювальників-плиточників і монтажників гіпсокартону – теж по 50 тисяч гривень.
Найпромовистіший приклад – вакансія електромонтажника з оплатою 150 тисяч гривень. Роботодавець уже забезпечив житло, харчування і бронювання від мобілізації. І попри це залишаються 12 незаповнених позицій, бо вахтовий метод і робота на висоті для частини кандидатів переважують навіть таку суму.
Це важливий момент: зарплата – лише одна зі складових рішення про працевлаштування. Гроші можуть привести людину на співбесіду. Але залишитися на роботі її переконує все інше.
Четвертий розрив – між дипломом і робочим місцем, який побачили на власні очі під час круглого столу, який організували разом із партнерами.
За півтора місяця безкоштовного навчання вона перекваліфікувалася на операторку верстата з числовим програмним керуванням.
Сьогодні вона отримує офіційну зарплату 50 тисяч гривень, а наступного місяця має отримувати 70.
Швачка стала операторкою верстата з ЧПК у п’ятдесят. Не тому, що з’явився курс. Тому, що між нею і верстатом хтось збудував міст.
так Олексій Курцев підсумував цю історію.
Він показує, що саме по собі навчання не вирішує проблему. Потрібен зв’язок між тим, чого людину навчають, і тим, що реально потрібно роботодавцю. І потрібен маршрут, який допоможе пройти шлях від навчання до конкретного робочого місця.
Саме аналіз цих п’яти розривів, а не абстрактна теорія, визначив логіку другого етапу нашого проєкту «Шлях можливостей».
Маршрут учасника ми вибудували так, щоб закривати розриви послідовно: спершу підтверджений запит роботодавця, потім навчання під цей запит, далі професійна проба на реальному робочому місці – і лише тоді перший робочий день.
Особливу увагу ми приділяємо п’ятому розриву – утриманню на роботі, яке традиційно майже ніхто не вимірює.
Навчальні програми, служби зайнятості, донорські проєкти, і наша власна програма теж – насамперед рахують, скільки людей навчилося і скільки вийшло на роботу. Тому в новому пілоті ми міняємо дві речі. Перша: супровід не закінчується працевлаштуванням. Друге: ми рахуватимемо не лише тих, хто вийшов на роботу, а й тих, хто працює через пів року. Якщо ці цифри виявляться гіршими за красиві – я їх опублікую.
заявив Олексій Курцев.
Працевлаштування – не фінальна точка, а початок нового етапу. Якщо людина не залишається на роботі, важливо зрозуміти чому: чи не відповідають очікування реальним умовам, чи виникають труднощі з адаптацією, чи не підходить графік, чи є інші бар’єри.
Саме тому в «Шляху можливостей 2.0» ми хочемо вимірювати не лише кількість людей, які пройшли навчання або вийшли на роботу, а й те, що відбувається з ними далі.
Ми застосовуємо ту саму логіку й до питання повернення українців з-за кордону, де сьогодні перебуває близько 5,6 мільйона біженців.
За даними дослідження Gradus, у 2026 році повернення розглядають 53% опитаних у ЄС. Рік тому таких було 68%.
Питання «чи хочуть українці повертатися» ми вважаємо таким самим спрощеним, як і питання «чи хочуть люди працювати». Самого бажання недостатньо. Важливо, чи бачить людина умови для повноцінного життя – роботу, безпеку, житло, можливість забезпечувати себе та родину, перспективу для дітей.
Люди не повертаються в державу і не повертаються в гасла. Люди повертаються у своє життя за умови, що бачать, де вдома воно можливе.
Саме тому маршрут до професії, який ми тестуємо в харківському пілоті, працює за тією самою логікою й для людей, які сьогодні за тисячі кілометрів від дому. Повернення – це рішення про те, яким буде життя після повернення і чи є для нього місце в Україні.
Ми продовжуємо аналізувати ці розриви на практиці в межах проєкту «Шлях можливостей 2.0» і ділитимемося результатами й надалі.
Поділитись новиною:
Українська Українська 
English
